Леона Вишневська все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Я прийду завтра,в п'ятницю, у прокурений, дешевий паб.
Буду зітхати з полегшенням, що нарешті це пекло закінчилось.
Тримати в долонях затиснуті два квитки на літак, може,
потім прокинусь десь у Бомбеї. Відчуватиму спокій волоссям,
до самих кінчиків.
Хтось на стіни оголошення клеїв: "Куплю не квартиру,
а здорове серце для своєї дитини. Вона невиліковно хвора".
Я бачу попереду себе мужню, розлогу спину, їй,здається,

Залишаю півпляшки тобі,допий за мною інтригу.
Спека залиє вокзали,розтопить собою найромантичніші
в світі дахи.
Вона під морфієм спалить по черзі усі сторінки моєї
ще непрочитаної ніким книги,
А потім стукатиме долонями в двері
чужих квартир з надією,щоб хтось таки прихистив,
в себе на підвіконні папороттю залишив.

Стукає підборами ніч у замкнені двері,
на серці ніжно спалахують помаранчем вогні.
Тобі знову доводиться кидати жереб...
Чи відчиняти їй?

Ти робиш ковток і він терпінням у роті гусне,
годинник , наче з відчуттям провини, мовчки висить на стіні.
Муляють очі зламані іграшки та старі дитячі підгузки

Вмощуюсь на ліжку,підібравши ноги.
Щось муляє на безіменному пальці...
А на грудях бородавка.Прикрашена червоними маками.
Лікар каже:Пухлина.Як завжди ракова.
В крамниці несвіжий йогурт,піджак вельветовий
тримається на нитці...Такі зустрічі бувають раз на життя,тому
вони знакові.
Напрочуд.

Бувають ж такі жінки...
Виворіт серця у них рясно вкритий зернами гранату.

Вони лишають після себе осад.
Липкий на дотик і на смак-гіркий.
Кожна з них приходить до тебе налякана, голодна,
боса...
І приносить в долонях заряджений болем атом.

Навіть якби я розрізала власні груди скальпелем,
ти б всеодно не побачив наскільки велике у мене серце.
Переписуєш життя під старою, зім'ятою калькою
і руки від втоми поволі терпнуть.

Екрани душі стали німі й чорно-білі,
вкрились кометним пилом.
Я так жадібно й ненаситно

У відображенні дзеркала їй поки рівно чверть життя.
А обличчя здається вже таким до лахміття зношеним,
душа посічена рясно зморшками, погляд поранений,
наче хтось його гострим лезом відтяв...

Чому не можна підвести губною помадою
совість,
припудрити відчай товстим слоєм матової Givenchy?

Вона не розмовляла,вона читала на пам'ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці,наче з кориці,наче матові...

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний...

Господь-кондитер.Роздає льодяники.
А люди сотнями вмирають від цукрового діабету.
Господь-аптекар,для всіх поранених
відпускає,наче гріхи,ліки без рецептів.
Господь-астроном,заливає вином сузір'я,мітить ними
новонароджених.
Господь-звичайний,акцептний,платник податків.
Сумлінний,не палить,не бере взятки.

Знаєш в чому найбільша твоя біда?
Чому ти ще досі носиш у грудях минуле…
В тому, що ти б йому все, цілий світ до ніг,
а він тобі навіть крихту ніжності не віддав,
більмом у оці завжди болісно муляв.

Ти зачиняєш дім, у дверях міняєш замки,
перефарбовуєш в колір самотності глухі стіни.

Поезія зі спеціями
Let’s start over
Леона Вишневська

Роблю ковток – всередині, мов щось горить.
Щось обпікає полотна душі вправним пензлем
Пікассо.
Де ти? Мій омріяний материк?

Love science.
Ти – моя перша, наївна спроба,
дуже тендітна й до щему крихка…
Ти той, хто думає спершу,
а потім, не вагаючись, робить.
Ти, мій ідеальний козир,
нишком схований у протертий рукав.

Слова зірвались з вуст, мов необачний постріл.
Не залишалось більше сил терпіти холод й зміни.
І як з такої ніжності могли летіти кулі?
Свинцеві, гострі.
А ти ловив їх…
без жалю, забувши біль та острах, у долоні як пір їну.

Стоїш навпроти лиш за крок, а відчуття, немов між

(із циклу поезій зі спеціями"Відтінки червоного".)

Дивишся як вона ніжиться у нього на плечі, як
обережно торкається щокою до шиї, засинає від
задоволення під
ритмічний стукіт його середньовічного серця...
Дивишся і тобі кортить запхнути їй у горлянку сотню мечів,
плюснути в обличчя кислотою, розірвати її милу, до нудоти

Mar. 10th, 2011 at 9:00 PM

Дарма ти не гасиш в кав'ярні світло...
Чи,може,це серце твоє,мов лампа
кольору свіжого бізе,у грудях світить?
Не вмикай його до розетки,роз'єднавши навпіл,
краще постав у вазу,засушені в книгах квіти.

Хороша моя,
а ти знаєш як вільно й тихо в Парижі спиться з відкритим
навстіж вікном?
У зігрітому снами ліжку, загорнувшись в прозору шаль.
Як смачно
цілувати його вуста, що мить тому спрагло пили вино
і як красиво палає ліхтарями нічний Версаль?

Я все життя вчусь відчувати менше,

емоції на обличчі малюю пензлем.

Наче тиха,стримана гейша,
загортаю себе тканиною,бинтую поламані сумом ноги.
Я стаю до усіх цих речей терпимою...Зціпивши мотузкою зуби,
навіть коли ти буваєш надто різким та грубим,

Любов запітніє як скло, ми її рукавами
від вологи та сорому витремо.
Долоня залізе у кишеню, відчуваючи в ній
тепло.

Вуста до тріщин пекучі й обвітрені.
Якщо твоє серце ще досі unlocked,
а сум виливається з-під повік солоними літрами

У мене чим важче,тим більше посміхаюсь,розкидаю
себе намистом в густому,забитому ідіомами просторі.
І,ніби навмисно,заїдаю алкоголь спеціями,що найкраще терпкими та гострими!
Мені немає про що з тобою мовчати,твій годинник на стіні у вітальні
зупиняється завжди рівно о п'ятій.
Гувернантка приносить свіжовбиті нарциси,
заварює сонний чай,пелюстками магнезії в чашці розп'ятий.
Я кидаю тобі у обличчя повні жмені сирого рису,

Заплющую очі – лечу.
Під ногами простирадлами стеляться хмари.
Якби ж ти теж хоч на мить цю невагомість відчув,
так повертатимуться на південь птахи незабаром.

Візьми мене під своє крило,
не для захисту – для тепла.
У думках різкий, правдивий Блок

Mar. 2nd, 2011 at 10:01 PM

-Я повертатимусь завтра в Берлін.
-...(мовчанка)
-Ти зі мною?
На вечерю в нас був героїн
і об ребра душі розбилась порожня склянка.
Не дихай,коли обіймаєш груди.

Feb. 13th, 2011 at 3:12 PM

У мене на кухні блакитний кафель,
викладений реченнями по стінах.
Чашка з чаєм,я нею втамовую кашель
і багато запечених щастям грінок.

У мене під серцем надміру тепло.

Feb. 11th, 2011 at 1:34 PM

в тебе у штанях маленький Будда
тлумачить сенси і проповідує істини.
він зцілює те,що ліворуч у грудях,
робить душу сиру живою і прісною.
можеш мною втамувати спрагу,
тілом стиглим зі смаком насититись...

Немає протиотрути від емоційних зривів,
постійних мігреней, нудоти...
Ці стихійні лиха в мені такі невловимі,
майже як кульки ртуті невловимі на дотик.

І в кожної з нас позаду-неадекватне дитинство,
фатальні стосунки, рештки фарби на волоссі
як ехо минулих протестів...

Я звикла сидіти у темряві і не зачиняти двері своєї кімнати.
Так тепло, коли кішка засинає в мене на грудях
та муркоче в такт із серцебиттям.
Я звикла вірити не тобі, а швидше у фатум
і заліплювати скотчем рота власним снам.
Ти ж сам відтяв пуповину, яка з'єднювала в єдине наші життя.

Що ти бачиш, коли заплющуєш повіки?

Найважче говорити тоді,
коли справді є що сказати.
Слова,
наче якір, падають на дно душі,
думки
поодинці слухняно сідають за грати.
Іронія долі ница й ганебна.
Сподіваюсь, час тебе добре провчив.

Mar. 5th, 2011 at 1:04 AM

Я ніби сьогодні себе залишила вдома...
Забула так само,як вимкнути світло чи праску.
Словом,багато причин.Це,напевне, конфузія втоми.
Вибач,будь ласка.

Я знаю,що ти мене всеодно любитимеш...

Коли
зупиняєшся поглядом на його
зморшках у кутиках вуст, на вологих
від суму вилицях.
Розумієш,
що такі речі слід мотати на вус,
рано чи пізно -
на твій бік хтось таки й схилиться.

Театр upсурду

Зникни з мого життя, але повертайся,
хочу щоб ти в просторі розчинився,
але був поряд.
План на вечір – Люк Бессон і
смачна їжа, бажано Тайська.
Міцні обійми, з яких починається сон

Давай замовимо більше рому,
поки розмова не зупинеться на перехресті.
Поки ти мене ще хвилюєш, соромиш,
поки ти ще зі мною такий милий,такий відверто чесний.

Я б годинами дивилась як твій ніс сіпається від диму,
що кільцями виходить з мого рота,
як пітніють сильно долоні,

Jan. 20th, 2011 at 5:57 PM

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно

Давай сьогодні мовчати без
зайвих «але».
Давай іти поряд,
близько так, вздовж цих
гранітних алей,
мов шиї наші гріє тільки
один шарф.
Чуєш…

Долоні переплелись за столиком
у самому серці кав'ярні. Він витягав з неї поглядом
тишу, а вона топилась кулькою фісташкового морозива
від гарячих подихів на блюдці.
Його слова по кишенях мнуться, а у її сумці ховається правда,
надто відверта, гола.

Там декілька фото дитячих посмішок, квиток на

Feb. 17th, 2011 at 4:00 PM
я завжди хотіла ідеальне тіло,
без жодних надривів,без аплікацій
на ньому свіжим воском...
Руки від того,що серце хворіло
пітніли
і поміж земних прострацій
я часто ходила боса.

Час-як повна жменя піску, тільки розгорни долоню
і він поллється днями крізь пальці.
Ти можеш вийти з мережі зв’язку, можеш
загубитись хвилею світла між цих забутих Господом станцій.

Небо й далі буде схожим на старий, відболілий синець,
який сонцем ніколи не зійде.
Віра, терпіння, безкорисна любов -все звелось на нівець.

На вустах розливається кава,
фарбуючи їх у багряне.
Крізь щілинки на них,пульсуючи,жваво
тече присмак...
Тоді здається,що ти майже п'яна,
що наче хтось з середини висмикнув
твою совість і гарячим ковтком її отямив...

Всі твої обіцянки,
любий, це така незграбна, дешева лірика.
Що не день, то ванільний сонет.
Мені трохи за 20, тому я більше не схильна вірити,
що брехня забудеться, а лінь просто мине.

Знаєш, є речі, які не вирішує тільки ліжко,
є істини, які тепер дають тобі котлети й борщ,

Уявляю себе поетесою, вдягаю старомодні сукні,
знаю, їх тепер називають ретро,
вони дешеві, тому доступні.
А ти й досі
носиш покудлачений светр
не вимикаєш приймач на кухні, там
кажуть, що сьогодні почалась осінь.

На сукні розійшлась блискавка,
мов по склу медові акварелі.
Своєю надмірною близькістю,
любий,
ти майже торкаєшся стелі...

Кімнатне світло інтимно-пряне.
Простирадла,як завжди,шовкові.

Помада мітить комір його сорочки, наче свою територію.
Погляд шматує вологу від дотиків внизу живота білизну,
Кожен гарячий подих ділить оргазми порівну
і ти, наче схиблена мумія, сохнеш за ним.Визнай.

Пишеш йому серцем теплі, затишні вірші-може,
він згадає їх, повертаючись зранку додому на підпитку...
Пережити б ще один аномально холодний серпень,

Зовсім не залишилось сил пручатись,
кидаюсь
вустами на гостре вістря твого язика.
Хочу стати однією з тих,
пестливих, крихітних,
тендітних дівчаток, що можуть
душею вміститись у твій лляний рукав.

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,

Кімната топилась від цитрусових променів,
що прорізались з вікон і падали на паркетну підлогу.
Вона сиділа на ліжку,гаряча і стомлена.
І якби була наймізерніша змога,
ви могли б почути як вона плаче...

Чекала,перебираючи в голові
слова головні

Ти той,
з ким я мрію прокинутись.
З ким хочу лежати поряд,
відчуваючи як накриває, мов хвиля,
моє оголене тіло шовкова постіль.
Хочу липнути
до тебе стегном,ключицею,спиною,
відчувати,

Ми з тобою суцільна галактика, зіткана з дешевого вина,

довгих фільмів і пожовклих клаптиків паперу, ріжемо простір

навпіл, фарбуємо стіни у синє.

І коли ти зверху... Я завжди дряпаю тобі спину.

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,

Помада мітить комір його сорочки, наче свою територію.
Погляд шматує вологу від дотиків внизу живота білизну,
Кожен гарячий подих ділить оргазми порівну
і ти, наче схиблена мумія, сохнеш за ним.Визнай.

Пишеш йому серцем теплі, затишні вірші-може,
він згадає їх, повертаючись зранку додому на підпитку...
Пережити б ще один аномально холодний серпень,

...покажи мені,де болить...і я там тебе поцілую.
Час безрозмірний,з тобою він-мить.Я ціную
до щему кожне побачення,кожен раз,коли
ти мене обіймаєш.
Дощами теплими плакали алегоричні значення.
я писала про тебе,ти ж знаєш...
дурна. Ще досі боюсь в гостях померти,
але помираю по-маяковськи.Повільно.В трьох частинах.

У нього за все життя було тільки три жінки:
одна щоб посміхатись, друга – для того,
щоб вірити, остання для
відчаю.
Перша була до нудоти яскрава,
друга спокійна як беж,
третя завжди лишалась сірою.

Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні - вимірюю плівками.
Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре,знаючи відповідь,
мов ненаситна,запитую:

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип'ячену воду з крану.

Я була надто відданою коханкою

і зализувала всі твої минулі рани.