Ірина Мороз все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

ти дивишся в очі, а потім виходиш на іншій зупинці.
я їду ще трохи, перебираючи в голові
усі імена, які, як на мене, тобі пасували б найбільше
той місяць і рік, коли би ти міг народитись
тих кілька дівчат, що ночами і днями снитись
не перестають.
або ти просто не дозволяєш
їм тихо піти і усе зволікаєш

я п’ю надто багато кави
ти кажеш, що це шкідливо – я й сама знаю…
ми так довго цього чекали
так довго спали
аби прокинутись якось разом
як – гадки не маю.
а далі – усе, як в книжці
чи в доброму серіалі

і поки я тут стою
вивчаю тебе ніби під мікроскопом
втрачаю частину себе, аби віднайти нову
повз наше взуття мчать у звичні місця потяги
їх не спинити навіть собою
ти надто близький
щоб образити докором
твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг

Віддати тебе – то велика пожертва
Не мати тебе - як не знати весни
Я втратила лік, моя пам'ять потерта
І все, що залишилось – це мої сни.

Я хочу до тебе приходити зранку,
Торкатись дверей і без зайвого стуку
Навшпиньках іти, відсувати фіранку

знаєш, іди…
забирайся геть
чути не хочу. бачити. знати
напам’ять твій тон чи твій колір очей
всі тихі закінчення й гучні початки
вміти не хочу любити тебе
мати не хочу шрамів чи цяток
які ти залишив десь вище грудей

все, чого я хотіла, це просто пахнути твоїм присмаком
все, чого я хотіла, просто дихати поряд з тобою
все, чого я хотіла, ловити ті видихи,
які випускав ти по кожному слову.

все, чого ти хотів, ти просив з притиском
все, чого ти хотів, так полохало мене, наче темінь
все, чого ти хотів, атомні вибухи,

я кажу, що забула тебе.
й щиро вірю у це ще 15 секунд
наче в істину, що
так шалено, як серце,
б’ється
десь біля грудей, твоїх сильних
(сильніших немає, здається)
потім заплющую очі

втомлений, витканий і недопитий
без тебе день завжди спраглий, неситий
без тебе ніч уже вкотре невиспана
без тебе я надто довго – немислима
час, наче голос, без тебе простуджений
коли біжить так повільно - спаскуджений
відстань між нами примножена снами
грію любов я вином і листами

я віддаю тобі своє серце, чуєш?
я віддаю тобі всю себе - бери.
які в тебе страхи і де ти ночуєш -
мені все одно, прости.

ти надто красиво усе малюєш
ти надто красивий, аби нести
в собі щось хороше, тому крокуєш

дощова осінь тобі до лиця
ти навіть в волосся вплітаєш листя
коли так квапливо до нього мчишся
на довгі дощі тоді сердишся-злишся
закручені локони губиш по місту
себе провокуєш без жодного змісту
на пустощі, крайнощі, втіхи і втрати
усе віддаєш і без шансу забрати

ти снишся і кажеш:
давай знову будемо разом,
давай все вертати.
мені надсилаєш конверт із квитками до тебе
на різні маршрути, аби по швидше.
даруєш зелену помаду
і я навіть пробую, чи вона мені йде,
чи до лиця.

залишити себе тобі, розділивши навпіл усе, крім любові
то єдина незламна мішень
і частина її - як фальшиві набої
не згодяться
не зцілять мене
не стануть в пригоді.
я тихіша стаю день за днем, терпеливіша - тільки на слові
твої очі - то інший рівень

грізні мої думки і ця невизначеність, що так набридла, як запах
який ненав’язливо корчить із себе твого тимчасового власника
а ти бережеш той парфум, як останній
і зволікаєш усе, зволікаєш…
сумніви ці безкінечні, затяжні докори, відчай розмитий і обережність,
яка ніби в перший політ, але вправно і впевнено
вкотре збиває з ніг
знай, я залежна

запах зими в перемішку з твоїм
в’ївся в мої перестуджені будні
я протестую.
не сплю і не їм
як і торік, в листопаді чи в грудні.
грію долоні, себе видихаючи
і за тобою, омріяним, сильним
тихо іду, ледве землю торкаючи

тонни, мільйони слів, безсонних ночей, написаних і
ненаписаних віршів стоси зім’яті, кинуті деінде
аби лиш подалі від тебе, від твоїх очей…
ти завше дивишся глибше, ти завше бачиш усе
ти знаєш мої думки, які я наважусь сказати лише за тиждень
ти – мій мікроскоп, ти – мій найточніший прилад
вимірюєш всі коливання, найбільші й найменші сплески моїх емоцій
ти знаєш весь мій горизонт, весь мій ландшафт, всі мої хмари і сонця

будні затягують нас в чергову депресію
затяжну, безвилазну, довгу
все, що довкола - суцільна агресія
яка важким каменем тисне у голову.
я не така, як колись ти вподобав, із першого погляду
дні оповиті дощами і снігом завжди лишають калюжі
які висихають. згодом.
я розповідаю про того, хто поряд сидить і голубить

і навіть той нікчемний протяг
хоч це не вітер і не потяг
мене пронизує стрілою
яка вся пахне лиш тобою
і я зникаю за стіною
чужих підземних переходів
знайомих книжних епізодів
незафіксованих рекордів

я вже почала забувати
який у тебе піджак…
обійми чужі оминати -
твій запах шукати на смак.
замки поміж нас рахувати -
десь тут має бути знак!
пароль або ключ відгадати
коли все не те і не так,

те, що вдихала з твоїми словами
те, чим запити хотіла твій сміх,
сипало сіль на роз’ятрені рани
й боліло так, що терпіти не міг.
те, що ти грів мої ноги руками
те, що давав, коли інший утік,
я тепер бачу лиш в снах, бо ночами
ти стаєш ближче на сотню доріг.

коли ти від нього ішла,
повернула голову тричі назад, аби зупинив,
та він – ні на крок.
коли зачиняла двері,
за звичкою кинула ключ у праву кишеню,
хоч знала – він змінить замок
і код під’їзду напевно
й поселиться поверхом нижче

вона любить тебе не менше,
ніж ти не можеш жити без неї
лиш не закінчуйся
жодного щодня.
і марить тобою так сильно,
що квіти ростуть біля шиї
вздовж тіла ніжаться -
вона твоя.

Літа ще не було, а вже покоси
Я заснула під ранок,
Ти знову снився.
Все, чого я хочу – це нові джинси
і щоби час зупинився.

Так уже тиждень поспіль.
Я загортаюсь у свіжу постіль

мені не треба багато давати
наповнювати спорожнілі посудини вмію сама
всі зараз можуть так
спочатку приходити – потім тікати
так ніби шансів – тьма…

тобі не треба багато мати
тільки мій ключ і хороший смак

ми мовчимо в телефон
й ти випалюєш щось на зразок «я люблю і пробач
за те, що тоді так безглуздо вийшло…»
я усміхаюсь нечутно, бо бач
усі слова мов від страху принишкли.
і хоч це сниться який уже раз!
і хоч за мить я прокинуся звично
ти все ж підходиш без всяких прикрас

можеш не зупиняти час
і не відкривати секрети
можеш не чути всіх фраз
й тупі оминати предмети.
десь поміж сірих мас
ніхто не спитає де ти.
все, що візьмеш про запас
буде твоїм амулетом.

Можна ж без болю, правда?
можна ж без нервів і сліз
день проводжати і за собою
не волочити образи й злість…
можна ж без тяжкості і без кривди?
можна й без слів. хіба мало очей?
можна шукати у дурощах привід
замість насправді потрібних речей.

іноді щось невидиме тихо врізається в шкіру
я проганяю цей смуток
я розставляю скрізь пастки
я промовляю твоє ім’я
поспіль
кілька разів
так, загубившись, можна на бачити знаків
можна ділити все навпіл -

навчи мене любити себе
не егоїстично і самовдоволено.
так, як про це написав колись Фрейд
так, як це нині загально дозволено.

навчи мене плювати на те
що їсть із середини, мучить і знищує
дай мені той ефективний рецепт

найважче прощатись з тобою опівночі
переступати поріг, цілувати в чоло і сідати в холодне таксі,
яке ми викликали тричі,
яке ледь приїхало...
довго дивитись на тебе і знати
що ти не попросиш лишитись
аби не псувати між нами щось
що давно вже не личить

лити воду студену між пальці
і спросоння всміхатись тобі
поки ще не розплющені очі
поки ще на вершинах гір лід
аби лиш відчувати гостріше
аби лиш відчувати твій світ
так таки приємніше.
смакувати наосліп вуста

не струшуй свої сліди з мого тіла
твій дотик такий гарячий
не обпечи
все, що досі не тліло
і цей дрібний пил на зап’ястях
верни
щоб я не спорожніла
верни і на кінчику пальця

небо над нашими головами
таке багряне, таке осіннє - наше
чайки літають над морем і
чайки ці теж трохи наші.
наші думки і хороші слова
з часом вже стали дещо інакші
ти більше мовчиш - говорю я
та твоє мовчання - це такі хащі...

комусь віддати, комусь – віддатися.
нема тепла. нема де дітися.
і літа бабиного, щоб зігрітися,
безлюдних вулиць, щоб забутися,
ними іти і не спіткнутися...
в мене є дні.
в тебе – холодні сонні ранки.
між світом і тобою – лиш екрани і віконні рамки.

там, де ніжність твоя кашемірова
наче кішка між днів обвивається,
всесвіт мружить зірниці сапфірові
і блакить у їх погляд вливається.

коли відстань втрачає свій статус -
час всі плани зганяє у вічність.
я куплю двадцять другий кактус -

а я лише зараз розумію, що осені тут не буде
що я не штовхатиму листя
не закутуватимусь у шарф і не дратуватимусь,
що руки синіють від холоду
а волосся знову стає хвилястим від надмірної вологості у повітрі...
а я лише зараз розумію,
що на мене більше ніколи не впаде дощ минулорічний
той, що намочив нас до нитки

коли дні заплутуються, як волосся
коли повітря звисає важким каркасом
коли ти врешті розплющуєш очі
зранку наприклад або опівночі
спрагла і виснажена черговим сном
руки самі лягають на тепле обличчя
руки лягають тобі на чоло
аби хоча б якось тебе втихомирити

бо знаєш, коли ми по різних кімнатах:
я начебто серджуся, ти – зволікаєш,
повір, я думками далеко в Карпатах
і там я не чую, як ти зітхаєш.
повір, мені зараз не надто просто
і я не шукаю себе – майструю.
до мого серця таємний доступ
я кожен клапан його шифрую.

подужай мене.
тобі на це вистачить сили
й хоч інші тебе про таке не просили
я знаю ти зможеш мене вгамувати
тобі лиш в обіймах моїх зимувати
у синіх очах віддзеркалення бачити
читати думки і усе передбачити
завжди огортати своїми словами

безмір твоєї відваги та світлості
безмір глибоких твоїх очей
поки між нами спокусливі відстані
поки між нами щось ніжно пече
я доторкаю тебе лише подумки
голову нишком кладу на плече
день догорає і йде в свою схованку
ніч поміж нами повільно тече.

і хоч мені є що тобі розказати
весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів
днями простуджених, сплюснутих, кострубатих
вивчених майже напам’ять
фраз, інтонацій, думок, голосів
поки ще сила мовчати
я затираю на ліктях
витерті діри твоїх необачних слідів

ранок, який починаю
з тебе і кави
з тебе і чаю
з неба, що раптом запалює сонце
ніжними фарбами на горизонті
я возвеличую.
я прославляю.
день, що почався тобою, знаю

майже півстакана холодної-холодної весни
вип’ю сама до дна –
смуток не хочу ділити
добре, що небо відкрите щодня -
його не сховати і не зачинити.

добре, що ти бачиш ті ж самі сни
добре, що снишся,

в такі дні затяжні я лишаюся вдома
й неважливо що там, за вікном,
уже кілька днів поспіль так пахне тобою
як м’ятними травами
солодкими справами,
що врешті до літа складають дорогу.
сьогодні ти правий
сьогодні – неправильно

не можна тримати усе тільки в собі і твіттері
ходити постійно по колу і закривати на правду очі
у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути
навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів,
щоб тільки від всього сховатись: від чогось – втекти, а щось – забути
мені б твоє вміння казати прямо,
мені б твою здатність на все забивати
й це дике шаленство і цю спонтанність

залиш себе чи хоча б свою куртку
ти пахнеш так, що весь світ іде обертом
я вже залежна - я вище поверхом
досі бажання затягую джгутом.

ти вже не спинишся - годі й казати
зараз між нами лише міліметр
просто віддай мені свій теплий светр

коли я дивлюся на тебе довго
спиняється час вздовж моєї осі…
тоді вже несила тікати чи бігти
шалену долати себе у собі
таїти, що встигну
і правду застиглу
ховати під нігті
кусаючи лікті

те, що я мала б тобі розказати
видати поглядом, жестом, слізьми
тисячу слів показати на пальцях
чи заховати десь між грудьми -
я не відкрию нізащо
зникну поміж людьми
на переходах хіба що
ниць упаду коліньми

ти усміхаєшся втомлено й тихо
я боковим, як зазвичай, ловлю
усі твої сплески бурхливих фантазій
чи скромної правди
зі щемним «люблю».
ти усміхаєшся ніжно і тепло
очі твої залишають солодкі відбитки надій
і ці недомовки

ти - як ти
а я все ще стримую подих
як тільки підходжу
чи переступаю
тобі через ноги
коли зітхаю.
в туманні дні чи вечірні морози
коли спливаю

ти кличеш мене і ламаються вікна,
збираєш шматки своїх фобій в кулак.
порізи дрібні на руках ледь помітні
ховаєш, як здобич свою хижак.

я тихо підходжу, а далі - ні кроку.
коліна тремтять, ноги навхрест плутаю
ти різний завжди - я вивчаю потроху

ти моя буря у склянці води
шторм в океані
вічне цунамі
я знаю всі твої темні ходи
ти знаєш всі мої тонкощі й грані.

ти моя пастка скрізь і завжди
замкнуте коло

тиша …
тихо!
не псуй силуети схожі на море
твого безкінечного сонця
тихо…
тихше!
я вже так втомилась від болю,
який як нав’язлива пісня -

тримай мене
хоч я і сама тримаюсь.
і повертай мене щоночі у свої сни
чекай мене
хоч я так повільно збуваюсь
люби мене
так сильно і так, щоб завжди
я марила нами, тобою і днями

у моїх днях стало мало місця
і коли я поливаю твої вазони
коли ти застеляєш ліжко
коли я розстеляю і знову
знову чути знайому пісню -
цей мотив широко відомий
нам не варто знати англійську
у нашому превузькому колі.

а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою
робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву
а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море
таке осіннє, таке спонтанне…
де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи -
такі мізерні, такі банальні
мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні
бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі,

Хвиля думок, море почуттів,
Безкінечний простір і одне бажання – Ти!
Крила любові, пісні світанкові,
Сни кольорові – лети!
Бо голос із серця до Тебе озветься, мені допоможе знайти…
Очі розплющу, думки не відпущу про Тебе, прости…
А ти лиш…
За руку візьми, у серце впусти і раптом завмри,

цей місяць уповні такий підступний
завжди підкрадається в нашу кімнату
в наші думки
в наші стосунки
в наше маленьке «все»
його так багато!
такий швидкий і такий непостійний
по собі лишаючи смерчі і бурі,

Ці мости, над якими птахи перелітні
Ледь торкають крилом небеса,
Знають все – їхні тайни столітні
Важким тросом зізнань нависа.

Ті шляхи, на яких ти залишив запах,
Увібрали весь твій аромат.
Я їх досі шукаю на мапах,

Цілувати сліди твої мовчки
й відпускати слова ще до того, як ти
переступиш межу недоступності…
В атмосферу нечутності,
де немає присутності
вмонтувала твої голоси.
Безліч масок і пасок безпеки
на останній залишила станції.

бо є слова, що не варті нічого
і є слова, які здатні на все
я вже втомилась триматись за голову
і обіцяти, що зможу ще
бути з тобою
як і раніше.
бути з тобою зараз і вже -
стало тепер набагато складніше

коли я отак сиджу
і важко зітхаю тобі в обличчя,
схрещую пальці міцно
так, що біліє шкіра та кров
ти мене не цілуй…
знаєш, є така притча
той, хто далеко пішов,
завжди свого доб’ється.

Я б грала тобі на гітарі всю ніч.
І тихо співала, співала, співала…
Від кистей рук аж до передпліч
Свій спокій у тебе вливала.

Я б стала твоєю навіки, як тінь
Смарагдовим відблиском, тисячним кроком
У мареві сонних нічних мерехтінь

й хоч в мене розбите серце
зламані крила, збиті коліна,
витерті пальці,
списані стіни твоїми руками
вибиті вікна, мокра підлога і двері
покладені збоку
ніби на випадок втечі – як вихід
для когось одного

а позаду шторми й урагани,
а позаду – все те, що лишила у снах,
закопала в пісок і роздула між нами,
щоб молитись спокійно, наче монах.
я колись підійду і стоятиму доти,
поки щезне весь біль і розчиниться страх,
що вселився в очах, як нав’язливі ноти,
які дуже давно написав Йогган Бах.

поки осінь ще квола
ще новонароджена
ще дитинна..
поки птахи довкола
не полетіли
далеко у вирій…
я можу бути поряд
ніжна і довгоплинна

коли ти просив почекати на тебе,
побути ще трохи, щоб ти прийшов -
я й гадки не мала, що ти до мене
стирав тоді колір своїх підошов.

я й гадки не мала, що ти міг спішити,
забувши пасок і коричневу куртку,
для мене опівночі сонцем світити,

ніч густа і темна, наче пелена
увійдеш – потонеш,
щезнеш, задихнешся.
я стою навпроти, я стою одна
не прийдеш - не зможеш
дотягтися й серцем.
я стою невтомно - темінь затяжна
мерехтить судомно, наскрізь ріже плечі.

а поки я на роздоріжжі
стою і думаю, куди звернути,
ти ухиляєшся від вітру,
який почав нестримно дути
у наші вежі, скелі, стіни
у наші сни, серця і тіні
десь поміж нігтів, поміж пальців
поміж волосся вдень і вранці,

де ти? звідки має подути вітер
звідки мають птахи прилетіти
мені принести щось хороше настільки
аби чекання солодшим стало на йоту
щоб я не здалась
щоб я ані кроку із місця нашого не ступила
милий
я так втомилась …

я так рідко плакала
і так часто плачу
твоїми сльозами,
з яких уже тоннами сиплеться сіль.
нічого не бачу,
бо біль - головний
наче каменем тисне у скроні – сильний.
ти - мій дорогий.

я так хочу тебе обійняти
обійняти тебе і втекти…
на пероні лиш руку підняти
і очима тебе провести.
а вже потім щоденно вертати
у думках, у листах, у рухах
загубити удавані мапи
тільки голос твій чути у вухах

я така дуже твоя
я така дуже тобою
щойно зігріта, та досі стою, де мете
і спантеличена
крию в плащі, за спиною
теплі слова і лиш третю частину тебе.
я не захищена
тільки ступаю до бою,

я все ще не знаю, як пережити цю осінь…
як дотягти до зими без тебе і без лихоманки
окутавши горло іти повз різні обличчя щоранку
а ввечері листя збирати по місту наосліп
і талувати в скляну півлітрову банку.
потім - навіки її закривати,
і наче придане класти у скриню
там поміж іншим її сховати

якби ти знав, як я тебе чекаю,
ти б до мене дуже спішив.
так важко буває дуже рідко
але буває.
немовби хтось важким болем вкрив.
якби ти знав, як ти мені потрібен,
ти б до мене без духу мчав.
так страшно буває дуже рідко,

якби ти просто був
чи тихо собі мовчав
любив солодке, запах дощу і хміль,
я навіть цей одинокий причал
з присмаком моря, тебе і снів
заворожила на кілька днів
й пісок прийнявши за мілку сіль
в собі втопила замість надій.

якби я відкрила тобі всю себе
найглибші думки, слова й таємниці
якби обійняла чимдуж і все, що тримала донині
посипалось вниз, як зерна пшениці
я не ховалася б більше ніде
я не мовчала б - тікала б з в'язниці
в яку посадила сама себе
і вірила, наче це все лиш нав'язливо сниться