- Без лишнього пафосу
Дешеві цигарки й глінтвейн,
розповіді про колишніх,
сповнені романтичних штампів -
Я знову розумію, що покохала тебе без лишнього пафосу
й без кави в ліжко і без ситних сніданків.
Без подорожей на дахи будинків,
сновигання новими ще не причесаними вулицями.
І якби мене назвали божевільною,
- Двадцять третя весна
це був початок цивілізації
тільки з'явилося світло,
тільки дротами - гудки
нас відправляли на згарища
просівати глину
від кількох сотень згорілих заживо
і ми йшли
в чорне зодягнуті
- Заводи годують тебе, моя дівчинко
Заводи годують тебе, моя дівчинко. У їхніх руках - ложка чорного борошна і кусень зафарбованого хліба. Ти їси це з натхненням, прикусуючи губи, намагаючись вхопити кожну крихту приперчену. Тобі бракує солодкого, але ти наповнюєшся. Стає краще. Йдеш вулицями - розхристана й двояка. У тобі ж перетравлюються комахи, кордони й купідони. Шумно там, всередині. Лице маскується гримасою зайнятості й тимчасовості.
Заводи проводжають тебе тремтливим гудінням, намагаючись вхопити за волосся подовгуватими порізаними рукавами. Неслухнані локони стрибають-перестрибують, граються. Тебе тримають, а ти й не пручаєшся.
І факт не в тому, що ти слабодуха, просто очі позаду не прижилися. Не пришилися. Не приклеїлись.
Заводи тримають тебе за руку, напувають чорною кавою і дарують зів'ялі ромашки. Ти вдячна їм, ти закохана. В тобі купідони вимірюють стріли. Паралельно трамваї привозять додому, роздягають і залишають синці на підборідді. Словом - життя вдалося. Життя примостилось в тобі, у волоссі, у тому, що й не приснилось би, якби не заводи та їхні примірники,клоновані біржі, закутані іграшки, шматки пережованого паперу.
Заводи сплять за твоїм вікном, співають тобі мрійливі колискові. А зранку знову годують, обіймають, цілують в чого - наче вміють піклуватися. І коли тобі самотньо, ти йдеш в їхні обійми. Вкладаєшся їм на коліна - і відчуваєш себе в безпеці, поки хтось чорною не фарбою не домальовує твоє тіло, зсередини.
- Зітреш мої відбитки
Зітреш мої відбитки на листівці -
строкатий почерк все вже розповів.
Така розлука вицвіте за тиждень,
якби ж за тиждень. Кажуть, у тобі
змінились очі, рухи тіла, й голос
нашіптує... Ми порізно удвох.
Ці кляті дні коротшають і рідшають,
ці кляті межі стискують і тріскають.
- Львівський трикутник
Я не писатиму тобі віршів, якщо читаючи їх, ти простягатимеш руки вгору, мов маріонетка ( чи правильніше "маріонет"), збочена (-ий) моїми римами. Я не кликатиму тебе в свої обійми, знаючи, що востаннє ти міцно тулився до стіни вагонного купе, яке трутили до Львова.
Буде образливо, якщо Львів закохається у тебе швидше.
Буде моторошно, якщо я взагалі не любитиму тебе, хоча це скоріш звучить сюрреально.
А якщо я полюблю Львів, Львів - тебе, а ти - мене, то хто ж буде зайвим тут, зараз, в цю хвилину, коли я потайки ховаю в собі бажання зрадити тобі саме з містом Лева?
Ти кардинально зміниш думку. Скажеш, що я повія і моє призначення - примерзати порваними колготами до зимового тротуару якогось задрипаного провінційного містечка.
Мабуть, тобі весело перед сном уявляти цю трагікомедію. Але знаєш, ти в дечому все-таки правий. Правий настільки, що я гублюся, де право, де ліво.
Львів уже був у мені.
А ти досі вагаєшся.
- Мовчи в мені
мовчи в мені
голос, як зброя, вбиває одразу
всі мої смерті випльовують фрази
останні
збиті вагони докупи
везуть їх на страту
ставити крапку
потім усе щоб спочатку
- Можеш залишатися загадковим
Можеш залишатися загадковим до останньої волосини на моєму плечі.
Дощ не випадково тривожить наші дихання і рухи уночі.
Ми – непрохані гості, вгортаємось теплим пледом і куштуємо мед,
а холод поміж ребрами стікає навгад, шукаючи твою родимку - мій силует.
Пломбірний чай на останок, перед виходом в нікуди, в ніч,
де Вівальді награє шум прибою і магнітний свист вітрів.
І перед чотирма закоханими очима пролітають комарині зграї,
- Обіцяй мені також бути вічним
Вільна думати, що ти вільний. Прийдеш завтра під мої вікна зі спорожнілою душею і я влиюсь в тебе, як свіже тепле молоко. Ніжна весна – це ще не запорука щастя. Вільна весна – це мій синдром. Такою створило мене життя. Бути ж багато частинною – це виклик, позов до втечі. Це те, чого ти не любиш в мені, а я в собі стримую.
Але якщо ти все ж таки прийдеш я поселюсь в тобі назавжди. Буду вирощувати хатні квіти, розмальовувати стіни габаритними зображеннями, аби ти відчув мої дотики зсередини.
Я буду твоєю швидкоплинною…
Я буду твоєю вічною.
Тридцята весна по тому кликатиме нас в обійми.
Старіти я буду теж в тобі, пригрівшись до серця сивиною.
Обіцяй мені теж бути вічним…
- Порохівниці мого тіла
Усі порохівниці мого тіла набиті людськими страхами. Сьогодні я танцюю самотужки, викривлюючи стандартні мелодійні па, аби з мене не вилетіла жодна фобія. Пластинка в грамофоні моторошно скрипить, але не спиняється. Хто ж бо ще не вміє спинятися.
Ти був поряд останнім. Набивав у мене моторошні оповідки про боязнь закохатися не в ту людину. Я сиділа навпроти відкритою чакрою, вгамовувала твоє спантеличене дихання й тягнула цей страх мотузкою в себе. Ти десятки разів повторював, що тебе вкраде дивне створіння жіночої статті й почне топити в океані побуту. А потім ті дитячі плачі, що гострими голками впиватимуться в понівечені ще з юності коліна. Я крадькома ставала за твоїми плечима, поки ти примружував очі. Не торкалася твого тіла, не розчісувала пальцями волосся. Потім сідала в крісло. Ти відкривав повіки , опускав очі додолу й мовчки йшов, як і сьогодні.
Твоя пластинка скрипіла все частіше. Я гойдалася зламаною гілкою на зрубленому дереві, я знемагала від крихт, що просочувались моєю шкірою, повзли кров’яними потоками, ковзали між пальцями.
Коли ж ти почав мене боятися?
- Спільність одного ліжка
Спільність одного міста, спільність одного ліжка -
все , що вимірює близькість й віддаленість душ.
Спальні квартали, мов зморені еквілібристи.
Тишу не руш.
Спальні розмови - скрипіння старих табуретів,
стукіт надщерблених сонним вітанням чашок.
Я тобі - дзеркалом, ти мені - вродженим геном
- Стань мені послухом
стань мені послухом,
наскрізно чистим повітрям
зморені пролежні вицвіли
в сірих вагонах
дрібно вальсуючи, дні
ще блукають підземками
станції - мірками весен,
люди- валізами.
- Ці весни нестрижені
Ці весни нестрижені, втомлюють….
плутанинами купчаться в пальцях…
і невинно так стигну між старців,
чиї бороди кашлями зв’язані
мене тягнуть по той бік доріг…
сполох б’є стерті ноги в мізинці -
і невтямки розкидані руки
бавлять в піжмурки зсотані звуки
- Чи верне вона додому
Єдиним надлишком неуваги стає мовчанка.
Габаритні порожні думки сплітають вітряними рухами.
І їй не треба знати, які в нього друзі ,
і що він споживав на сніданок. Тільки теплі плечі
і трішки незворушності.
Між ними сходять лавини й руйнують околиці.
Доводиться літати невичерпними просторами…
І та повинність тримати її за руку,
- Я тебе ще не знаю
Я тебе ще не знаю, і поки це навіть приємно -
хизуватися знайденим вигином твоєї шкіри,
і вивчаючи речі, які визирають відбитками
пальців твоїх - це моя невід'ємна відрада.
Ти живеш в мені ідолом смерті.
Моя канонада.
Як покірно ти смертний, смиренність твоя в божевіллі,