Celebrenko все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Дорога – те, без чого життя неможливе. Тільки в постійному русі відчуваєш себе справді живим. У вікні, крізь яке ти бачиш, як місто поступово зникає і залишається позаду, миготять яскраві сонячні промені. Ти почуваєшся настільки комфортно, що тобі не хочеться, щоб ця поїздка закінчувалась. Але колеса зупиняються і мотор припиняє гарчати. Ти опиняєшся в дивовижному місці, яке заворожує своєю парадоксальною красою. Здавалося б – прості дерева, скелі, водойми. Але коли востаннє ти звертав на це увагу? Коли востаннє ти дихав в унісон з Землею? Птахи в небі і чисте повітря – твої єдині тутешні друзі. Тут поки що немає шумних машин і заводів. Ця маленька ділянка гігантської планети поки що незасмічена брендами і логотипами. Люди тут ще не паразитують…

Вечер воскресенья. Дождь за окном. И тишина… Отличное время для размышлений. На едине с самим собой. Сидишь в комнате, где, казалось бы, никогда ещё не было так пусто, молчит телефон и мигает лампочка тускло. Такие моменты подходят идеально лишь для того, чтобы избавиться от иллюзий, подумать о том, что у тебя есть на самом деле и детально разложить это всё по полочкам в старом шкафу, который вот-вот развалится от спрятанных в нём скелетов. Никакой лжи, излишней вежливости… Только ты и твоё подсознание. Без фальшивых улыбок, без лишней небрежности, Бессмысленных рассказов о мироздании и старых секретов здесь тоже нет. Так что же всё-таки у тебя есть? Недопоэт с амбициями Наполеона, мятой рубашкой, парой потёртых джинсов и старых кед. Томно чавкая мятной жвачкой, продолжает копаться в себе. А что ещё остаётся, если открывать свою душу для незнакомых людей, словно бутылку шампанского для давно собравшихся за столом гостей – это единственное, чем тебя наделила природа при создании? Так и пройдёт вся твоя жизнь в ежедневном потоке эмоций и мыслей, в сером здании, никому неприметном среди сотни таких же домов. Пройдёт и оставит по себе лишь свёрток красиво сложенных слов.

Я знаю, ти поряд…
А може думать так хочу,
Бо бачу твій погляд
Крізь замкнуті очі.

Я знаю, ти поруч…
Коли мене щось наче гріє -
І я дивлюся ліворуч,

Незнайоме місто. Осінь. Хмари. Калюжі. Я не розумів що відбувається, хто всі ці люди навколо мене і як я взагалі сюди потрапив… Було тихо і затишно. Але водночас тривожно. Пусті розмови, сотні обличь та думок. Алкоголь наповнював сосуди і здавалося, що крізь призму всіх цих дурних подій втікає щось дійсно важливе. В тісних стінах брудної кімнати було досить легко збожеволіти… Вечір. Озеро. Тихе й спокійне небо. Я відчував себе як вдома, але щось постійно не давало мені спокою. Було відчуття, ніби я забув щось до біса важливе! Погляд. Посмішка. Голос. Це була вона. Вона стала моїм порятунком. Вона була моєю отрутою і вакциною проти неї водночас. І хто зна, чому доля звела нас саме за таких обставин і саме в такий спосіб. Завдяки їй я зрозумів, що все відбулося саме так, як повинно було відбутись. Можливо, ми обоє знаходимося в пошуку… В пошуку нової домівки, несхожої на руїну колишнього. Та хай там як, ми знайшли її. Тепер мій дім – вона. А я постараюся бути домом для неї. Зима. Холодні вулиці. Дим сигарет замість пари з рота. Відчуваю, що місце, яке я вважав домом до цього, насправді, було лиш декораціями.

Пообіцяв собі не кохати! Для чого
граблі знову топтати?! Для кого
квітку ніжно плекати? Не хочу
її слізьми поливати! А потім
відчути знову запахи втрати…

Розбиті вщент кулаки
По стінах повзуть павуки

Уяви собі потяг, у якому мільярд місць і вагонів – мільйон. Плацкарти, купе… Трохи далі люкси. І не забудь про незліченну кількість людей, які подорожуть цим потягом. Вони подорожують вже протягом неймовірно довгого проміжку часу. Хтось готується зійти на найближчій зупинці, хтось ще сидить у залі очікування, а хтось і донині блукає у своїх нездійсненних мрій та думок нескінченній долині. Просто через те, що одного дня згаяв час і залишився на пероні. Але не про цих людей веде розповідь моє перо, ні… Набагато цікавіше зазирнути всередину хоча б одного з вагонів. В кожного пасажира є своє місце призначення, до якого він добирається цим потягом. Невідомо зумовлена їхня поїздка лише до пригод потягом чи, можливо, в них були причини грунтовніші. Вони товаришують і сваряться, дружать, кохаються… Вони мають різні переконання, вони різних національностей, мають різні вподобання і на вигляд вони дуже різні теж. Єдине, що їх об’єднує – цей довбаний поїзд. І ми з тобою є його пасажирами, друже, теж.
Та, як і наші попутчики не можемо сказати напевно, що чекає на нас в кінці цієї мандрівки? Може винагородою для всіх нас стане райська благодать? Чи всі старання виявляться марними і ми не отримаємо нічого, крім страждань? Або ми не отримаємо взагалі нічого? Що, як раптом на нас чекає пустота і тиша? Але єдине, що у нас є це надія. Надія на те, що кожен з нас, будинок свій не дарма залишив. Займаючи своє місце у цьому ешелоні. І незалежно від висновку, який кожен зробить собі наприкінці пройденого шляху, дуже хотілося б, щоб число тих людей, які все ж пройшли цю дорогу, не стало стадом.