Іван Байдак все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Коли я її вперше побачив, я намагався назавжди закарбувати її образ. Якби був художником, взявся б за пензлі… Намалював би її портрет. Відкрив би нову планету для неї, присвятив би роман. Та я не вмію… Все, що мені вдавалось, то просто любити її.
Найгірше в коханні на відстані те, що воно живе таки на відстані. Коли між нами зникла відстань, я перестав її впізнавати. Неначе вона не вона. Її думки не тут… Не в цій квартирі. Не зі мною.
З часом почав помічати, що прокидаюсь зранку, берусь збирати речі, спішити на поїзд, їхати до неї, а вона тут. Я більше не чекаю, коли появиться в мережі, не тремчу, коли чую монотонні гудки, не рахую дні, коли побачимось…
Знаєш, здається, я тебе розлюбив. Так само як колись закохався. Безповоротно, і як виявилось, не назавжди. Вибач, але розлюбив і цього нічого не змінить. Ні колір волосся, ні запах духів, ні смачні вечері і навіть нові пози. Ніщо!
Кажуть, якщо часто позувати перед об’єктивом фотокамери, вона разом із спалахом забирає частину душі, вона розгулює між живими фотокартками та емоційно мертвими людьми. Я надно часто бачив тебе в екрані, і, мабуть, мабуть, полюбив твою віртуальну версію.

Як можна втратити те, чим ніколи не володів? Людиною можна лише маніпулювати. Не більше. Але й не менше.
Втратити можна вагу, цноту і здоровий глузд.
Кохання? Ми ж не вміємо любити. Наша любов - це слова, породжені алкоголем та інтимністю бажань. Наша дружба - це лише ланцюг взаємовигідних послуг, а наша радість - це тимчасове прояснення перед черговою хвилею темряви та смутку. Щоб відпочити, та не звикнути. Наше життя? Наше життя - це лише дві точки: "початок", "кінець"...

Коли втрачаєш людину то поневолі сходиш з розуму,як би не старався цього уникати.Задихаєшся від нестачі почуттів,тонеш у морі спогадів,чуть ледве стримуєш надмірний марш серця.Що пульсує на межі розриву.Проте проходить час і біль поволі згасає,сльози вичерпують свої запаси,організм відкидає алкоголь,а ти знаходиш причину для ненависті,даремно.Зненавидіти те що так схоже на тебе не можливо. Скажи як це жити у твої спогадах,як прокидатись самотнім і дихати ще свіжим запахом твоєї шкіри,як збирати крихти волосся з подушки,приймати холодний душ і згадувати як закохувався у твої очі. Як .Як це жити у снах про тебе,як займати всю площину ліжка і варити одиноку порцію кави,зав"язувати самому краватку,навчитись відчиняти двері без твого поцілунку. Як. Як це жити у фотознімках ,не видалених кілобайтах смс і всотнях прочитаних листах. Як .Як це навчитись жити без тебе.

Коли втрачаєш Людину ,то в першу чергу хочеш абстрагуватись,зникнути ,загубитись.Забути про її існування,знищити всі згадки та вбити всі залишки почуттів.А з часом розумієш ,що все лише тому,що насправді хочеш бути поруч.Пригорнути до свого плеча,відчути цей містичний спокій,просто бути поруч.І якби була можливість сказати ,кохана будь ласка не кусай нігті,не жбурляй телефоном не кричи і не гримай дверима.Пристрасно цілуй ,кусай губи ,ревнуй і просто спробуй зрозуміти.

Ти мені потрібна.
Потрібна ти мені.
Мені ти потрібна.
Потрібна ти мені.

Жінка безсоння сусідніх стін

Двері відчиняє тихо й повільно,
курить майже непомітно, проціджує повз сито спогади,
не цілує в губи, не питає дозволу,
створює безлад книгами навколо,
мов міцні кордони.

Тільки уявити:
скоро ти говоритимеш про неї в минулому часі,
згадуватимеш як мимовільну слабкість чи непритомну залежність.

Скоро вечір цей загорнеться спомином у її волоссі та загубиться у глухій пам’яті старих стін.

І її не стане.
І її не буде.

Інколи своє щастя треба вдавати,
стирати память та видаляти непотрібні знайомства,
не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодних вимог,
не афішувати потреб і не влаштовувати революцій,

коли важко - підсідати на вірші,
забувати про сентименти,
відкладати любов на потім,

В той день в моєму житті з*явилася Марія
Вона не повірила моїм словам, та їй сподобалась щирість, з якою я їх промовив
Ми лежали на голій підлозі, вшукуючи на стелі зірок, вдихали запахи ароматичних свічок та пробували зав*язати розмову
Говорили
Абсолютно не зважажаючи, чи нас хтось слухає
Вона виявилася найзвичайнісінькою і дуже довго не підспускала, аби я надто швидко того не зрозумів
Вона спілкувалась тільки на загальні теми і ніколи не говорила про себе
Вона любила розповідати про подорожі, а я сидів і слухав

Мій потяг суттєво затримувався. З почуттями інколи так само: ти вже встиг поскладати речі, розстелити постіль, максимально зручно влаштуватись на мінімально комфортній полиці, і в той момент провідниця несе квиток із щойно знайденою там похибкою. На вихід!
Мені інколи страшно уявити, скільки у кожному з нас живе симпатій, і як безжально ми вміємо їх хоронити. А на сороковину смерті абсолютно безсоромно та невчасно стараємось воскресити. Так не буває…
Мертвих провідують у снах та молитвах, на яву вони смердять зрадами, образами та горем… Так завжди. Кидають в труну і везуть кудись в невідомість. Люди надто ненадійні створіння, щоб очікувати від них чогось більшого.
Я знову сидів в зручному теплому потязі, де ті почуття народжуються і помирають майже у кожному вагоні. Крізь найменші щілинки вікна долинав солодкий аромат мандарин, що наповнював затишком купе, в яке вона за мить ввійшла.
Неоднозначний погляд, який означав так багато. Розмова, що проходила без слів. Її несподівана втома, що манила у ліжко та гарантувала, що ми щось таки проспимо. Той сон вже і так безліч разів транслювався, він зрозумілий без субтитрів. Потрібно слухати музику.

З людьми усе, як з піснею. Коли спочатку слухаєш без упину, а потім перемикаєш з перших акордів…

і в кожному її кроці вже стільки сили ще не здійснених падінь
і в кожній посмішці вже стільки болю ще не скоїних зрад
і ти готовий звикати до її застуд та прихованих знаків
шукати сліди у картах дорожніх маршрутів
але так і не знати

скількох доріг ще торкнуться її стопи
скільки дощів вмиватимуть її плечі

Про неї не напишеш книгу, її можна розбирати на цитати,
вона давно придумана історія - нічого не змінити,
залишиться лише уважно вивчати.

Читати її подумки та мовчки
без субтитрів, антрактів й абзаців,
інколи з тривалими перервами,
інколи пекучими моментами,

Це світ невдах, приречених на успіх. Світ боягузів, які корчать з себе героїв. Світ романтиків, котрі з усіх сил переконують у своєму цинізмі.
Це самотній світ скупчення адаптованих інтровертів.
Ера пофігізму, а не свободи!!!

Вони постійно хворіють, постійно бігають, постійно виконують чужі бажання. Вони проживають життя в кредит, зв’язують себе вузлами комфорту і абсолютно все зводять до того, як заробляють на життя.
Влаштували тут комедію манер, драму моралі, соцперепис проституток!
Дивно, що у своїй симетричності кожен вважає себе унікальним…

Я готовий взяти провину на себе, дати чіткі відповіді і пройти детектор брехні,
відкинути все зайве і непотрібне, зав’язати зі старими звичками,
навіть позбутися поезії.
Якщо побачиш – передай обов’язково.
Скажи, що я більше не чекаю новин, не боюсь падінь чи осуду,
не шкодую за втратами і помилками,
не сподіваюся на розуміння чи співчуття,
і готовий зізнатися у своїх гріхах.

У мене ніхто ніколи не закохувався, жінки були мов прохідні поїзди, немов короткі обідні перерви, передчасні оргазми.
Вони залишали мене в холодні довгі ночі розбитим, як оманливі дзеркала, знівеченим, як зношений одяг, спустошеним, як запас мого бару…
Вони ішли, а я писав поеми, губився серед запитань, знаходячи нові дилеми, сидів і згадував навіщо взагалі це все розпочалось…

Здавалось, вони скоріше спробують вегетаріанство, змінять стать і зневіряться в релігії, звернуться до пластичної хірургії, огорнуть своє тіло татуюваннями, тобто спробують в цьому світі все, але навіть тоді у мене не закохаються…

У мене ніхто ніколи не закохувався:
навіть коли ми кохались у парках та скверах, курили на дахах закинутих будинків, сварились у переповнених трамваях, вони ніколи в мене не закохувались…

Дивишся на неї і думаєш: хто вона,
чому стала саме такою,
які події цьому зарадили і чому не зустрів її раніше,
коли, вона, ймовірно, була ще зовсім іншою?

Чим вона живе і чого чекає,
що любить і чого не може терпіти,
чи палить: як часто і навіщо?

чи люблять тебе ті, що засинають поруч з тобою,
чим тривожать твій спокій і чи вірно оберігають твій сон?
я блукаю поміж стін сирої кімнати, я вбираю морок
і холод збираю, мов твоїх ворогів.

хто самотній – ніколи не зможе втратити,
хто вірить – ніколи не позбудеться віри.
якщо обернешся – не забудь зібрати коми чи впасти в кому,

А я міг би бути поетом, ловити моменти натхнення і вірити в осінні депресії, римувати лікерні спогади, малювати галерею із власних снів.
А я мав би посміхатись частіше, забуватись в нічних маревах і писати хепіенди. Натомість проектую власну Малену, жінку запаху диму і кольору мокко, незриму Глорію з очима прозорими…

А мені б до ранку дочекати, не захворіти твоїми простудами, не заснути, не задихнутись, не промокнути…
Цей дощ не надовго, цей дощ назавжди.
А ти залишся слідом помади на запясті,
важкою тінню на стомлених плечах…

Я ніколи не скажу, що мені чогось мало.
Хіба тебе … Хіба що поцілунків, доторків, обіймів.
Коли приходитимеш втомленою – не докорятиму, а завжди зустрічатиму теплою посмішкою.
ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
Чуєш?
Я не буду з тобою сваритись, не буду ревнувати. Це будуть маленькі провокації для приємного примирення.
Варитиму ранкову каву та вечірній глінтвейн.
Зігріватиму словами ніжності та старим хутряним светром, ділитимусь секретами та мріями, навіть, останнім шматком шоколаду…

цікаво дізнатись як вона там

як проходять тепер її ранки
з ким тепер живуть її мрії
як швидко віддає свої сантиметри
і кому виливає свої образи

наскільки стійка її память

Не питай «чому»… Вже вкотре випадково губляться ключі, я знову стою на порозі твого дому, пригортаю словом, зігріваю поглядом…

Не питай, бо не знаю чому
молитви зцілюють, чому дощі не припиняються у цьому місті,
чому обіцянки часом не виконують,
шрами ніколи не зникають,
а сьогодні більше не повториться.